Вперше пишу
статтю українською мовою, поки що перекладач мені допомагає. Хоча я поділяю людей не на російськомовних і україномовних, а на
хороших і поганих. Просто зараз час такий, я це розумію.
2 квітня. Кожна людина, чия професійна діяльність пов'язана з аутизмом,
зазвичай, у цей день робить свій внесок у розповсюдження інформації про цю
проблему, яка попри велику кількість доступної та достовірної інформації,
продовжує обростати чутками, ілюзіями, непорозумінням і, нерідко, відвертим
шарлатанством. Тому я вирішила поговорити не стільки про аутизм, скільки про
людей, які працюють з аутичними людьми/дітьми.
З позитивного слід зазначити, що останніми роками дедалі більшої
поширеності набувають методи втручання при аутизмі, які довели свою ефективність в наукових дослідженнях. АВА-терапія та Денверська модель раннього втручання поступово стають лідерами серед
терапевтичних втручань при аутизмі. Але, як це часто буває, все залежить від
того, в чиї руки потрапляє той чи інший метод. Наприклад, престижний медичний
виш можуть успішно закінчити одночасно 100 осіб, а чудовими лікарями, у
підсумку, стануть одиниці. Чому так відбувається? Адже їх навчали одні й ті
самі викладачі. Цілком очевидно, що людські якості відіграють не останню роль
(якщо не головну) в будь-якій професії.
А якщо говорити про особливих дітей і, зокрема, про дітей з аутизмом,
то тема етичної поведінки фахівців стає ще більш значущою з огляду на те, про
яку вразливу категорію дітей ідеться. Здавалося б, усвідомлюючи це, фахівці у
сфері надання допомоги аутичним дітям не повинні мати розбіжностей. Але, на
жаль, це не так. Як я вже сказала, дуже багато залежить від людських якостей
самого фахівця, його рівня культури, відповідальності, здатності до емпатії,
терпимості, здатності до адекватного сприйняття реальності та вміння ухвалювати
раціональні рішення. На жаль, серед деяких фахівців-практиків досі існує й
активно обстоюється концепція, скажімо так, більш «суворого» ставлення до дітей з проблемами розвитку. Вони активні прихильники різноманітних
покаральних (аверсивних) методів, які дійсно використовувалися
в поведінковій терапії до певного часу, але в сучасному професійному
світі вони мають купу суворих обмежень. Коли аверсивні методи використовуються,
то при цому повністю виключені фізичні
покарання, принизливі процедури, їх не рекомендують використовувати в
дошкільному віці. Ці прийоми не повинні викликати в дитини почуття страху,
відчуття небезпеки.
Очевидно, ці люди, мабуть, не в
курсі, що цивілізована частина людства не стоїть на місці, і що рівень добробуту в розвинених країнах зростає одночасно з рівнем
інклюзивності сучасного суспільства. Сьогодні вже здається неймовірним, що до
1987 року в школах Британії дозволялися фізичні покарання, а зараз за фізичні
покарання не тільки в школах, а й у сім'ї передбачена кримінальна
відповідальність.
Концепція таких "спеціалістів" буває підтримується категорією батьків, які також схильні до "суворого виховання" аутичної дитини - "щоб потім не було гірше", "він по іншому не
розуміє", "зараз він маленький, а що буде, коли стане
підлітком". Батьків можна зрозуміти, їх відчай і втома часто призводять до зривів. Але, до речі, поведінка
батьків, як правило, швидко змінюється в позитивний бік за правильного
супроводу сім'ї.
Щодо особисто мене, то я абсолютно не переношу, коли дорослі, а тим більше педагоги, розмовляють з особливою дитиною в
принизливій або загрозливій манері, з особливим завзяттям використовують різні
обмеження і покарання. Як правило, ці люди самі мають проблеми із соціальним
інтелектом, вони негнучкі та не здатні до співпраці ні з дитиною, ні з колегами.
На щастя, більшість людей, які працюють у сфері допомоги аутичним дітям, мають високий рівнь емпатії і легко можуть собі уявити, що відчуває особлива дитина в умовах,
де немає місця любові та розумінню. Останніми роками в практиці поведінкових
спеціалістів з'являються найсучасніші напрямки, що базуються на людяності,
прагненні до того, щоб не тільки навчити чомусь особливу
дитину, а й зробити її щасливою. Радість навчання – це не вседозволеність, а вищий пілотаж корекційної педагогіки, доступний лише за
умови шанобливого ставлення до дитини.
До речі, про емпатію. При аутизмі, справді, в тій чи іншій
мірі, існує проблема розуміння
емоційного стану інших людей. І аутичні люди, з якими я спілкувалася, дуже
страждають від цього. Вони докладають зусиль, їм би дуже хотілося навчитися розуміти і відчувати інших людей, так само
сильно, як вони хочуть спілкуватися. На відміну від черствих і бездушних
горе-фахівців, які вважають, що повага та дбайливе ставлення до особливої
дитини призведуть в майбутньому до невихованости та серйозних проблем
поведінки.
